БудуємоУкраїнуРазом logotype

Історія БУР

Ще під час Революції Гідності була відчутною потреба налагодити комунікацію між регіонами. Перший і другий Майдани показали: коли українці з різних областей єднаються і налагоджують контакт, зменшується кількість упереджень, стереотипів і причин для політичних маніпуляцій. І тоді ми зрозуміли, що потрібно налагоджувати комунікацію двосторонню: нам треба їхати туди і масштабувати весь цей процес.

Як казав Ярослав Грицак: «Нація — це комунікація. Нема комунікації — нема нації». І, власне, у цьому і була проблема. Коли в Донецьку на телебаченні чи радіо говорили про «злих бандерівців», то люди легко піддавалися на такі провокації. Для нас це був великий виклик і завдання — налагодити особисті зв’язки між людьми. Ми не хотіли робити цього у якийсь формальний спосіб: через круглі столи чи конференції. Ми — прихильники практичної дії.

Коли з-під окупації були звільнені Краматорськ і Слов’янськ, то директор нашої організації Віталій Кокор одразу запропонував поїхати туди і подивитися, яка там ситуація. Ми часто організовували культурно-освітні обміни, запрошували студентів до Львова, тож мали багато контактів. Але фізично побували там уперше. І це був безцінний досвід. Ми приїхали в Краматорськ і намагалися зрозуміти, як допомогти місцевим мешканцям, якою там має бути гідна реакція нас, людей, котрі живуть на території, що прямо не потерпіла від війни. Тоді Віталій запропонував конкретну ідею — організувати будівельний відбудовчий табір у Краматорську.

Вперше ми поїхали туди у липні 2014-го, а вже у серпні, перед Днем Незалежності, у Краматорську розпочали підготовку до першого двомісячного табору, запрошуючи до участі волонтерів. Зголосилося тоді близько п’ятнадцяти небайдужих людей. Уже на місці налагоджували контакти з бізнесом, шукали об’єкти для відбудови.

Перші міста, яким ми допомогли, — Краматорськ, Слов’янськ і селище Семенівка, що розташоване на роздоріжжі харківської траси. Там стояв сепаратистський блокпост. І це місце, напевне, найбільше постраждало під час війни. Воно було повністю знищене. Коли ми туди приїхали й побачили масштаби руйнувань, то зрозуміли, що там треба багато працювати, і вибрали об’єкти для відбудови. Ми повернулися до Львова, почали шукати фінансування. Львівські підприємці дали будівельні матеріали, «Нова пошта» доправила їх до Краматорська, залізниця дала квитки для волонтерів — і так усе розпочалося.

Вперше ми поїхали туди у липні 2014-го, а вже у серпні, перед Днем Незалежності, у Краматорську розпочали підготовку до першого двомісячного табору, запрошуючи до участі волонтерів. Зголосилося тоді близько п’ятнадцяти небайдужих людей. Уже на місці налагоджували контакти з бізнесом, шукали об’єкти для відбудови.

За два місяці роботи у Краматорську, ми відновили близько 25 помешкань та залучили немалу кількість місцевих волонтерів.

Ми знайшли приміщення в центрі міста, разом із волонтерами зробили ремонт, місцеві мешканці принесли необхідні речі. Тоді була відчутною атмосфера, яка запам’яталася ще з Майдану, — коли ми грілися біля бочок, а кияни приносили нам теплі напої й шоколад. Так само краматорці без фальші хотіли допомогти. Так творилася «Вільна Хата». Був осередок людей, який почав генерувати зміни в місті. І люди були спраглими цих змін. Коли ми повідомляли, що робимо таку справу, то люди дуже швидко відгукувалися і допомагали. Фактично за два місяці ми запустили «Вільну Хату».

Цей проект був дуже живим, і про нього всі говорили. До нас почали приїздити люди з Добропілля, з Дружківки, зі Слов’янська і казати, що теж хочуть зробити щось подібне у себе вдома. Пізніше з’явилася «Теплиця» у Слов’янську.

Більше того, у Краматорську нам вдалося створити унікальний простір для проведення дозвілля. Ми кожного вечора палили ватру, співали, дивилися фільми, просто сиділи і спілкувалися на різні теми. І це було настільки круто, що створилася дуже жива атмосфера. Вже перед закінченням табору і нашим від’їздом до нас прийшли місцеві активісти з пропозицією зробити постійний простір, нове середовище. Тоді наш місцевий координатор Микола Дорохов ініціював створення молодіжного хабу. У нас була місія — облаштувати атмосферу, де люди відчуватимуть комфорт і безпеку. Ще недавно у місті чули вибухи, і було дуже важливо дати людям якусь територію спокою, безпеки і довіри. І це нам вдалося.

У 2016 ми робили будівельний табір у десяти містах, а в чотирьох із них після нас утворилися молодіжні центри. І це чудовий результат! Він доводить, що через волонтерство можна згуртувати людей і що у спільній праці люди знаходять підтримку і впевненість у своїх силах та ідеях. Так ми формуємо те, про що говорять, зокрема, і представники «Несторівської групи», і українська еліта, — про довіру між людьми.

Основний меседж — не варто чекати, що суспільство саме почне змінюватися. Від кожного з нас залежить те, що відбувається навколо. Наша ідея — маленькими практичними кроками донести до суспільства ідею взаємодопомоги і відповідальності.

Ми намагаємося пояснити людям, що Україна — це ні Порошенко, ні Гройсман, ані місцева влада. Це ми з вами. І саме від нас залежить, якою буде Україна через декілька років.

Ми працюємо вже чотири роки. Об’їздили 30 міст, залучили близько 1500 волонтерів з різних регіонів (і навіть з-за кордону) і відбудували 144 оселі.

Наша концепція дещо змінилася із моменту заснування. Раніше ми реагували на критичні потреби, відбудовували помешкання, які були майже зруйновані війною. Бувало так, що залишалася одна стіна і ми піднімали всі інші, ставили дах, робили внутрішній ремонт. Зараз більше допомагаємо сім’ям загиблих чи поранених воїнів, переселенцям, які були вимушені поїхати в інше місто і намагаються налагодити своє життя, а також підтримуємо багатодітні сім’ї. Ми шукаємо людей, які не здалися.

Ми намагаємося вибирати такі родини, які не опускають рук, незважаючи на жодні негативні обставини. Нам важливо, аби волонтери відчували, що роблять корисні справи, щоби розуміли, для чого вони їх роблять і що вони потрібні саме цій сім’ї. І хоча ми перефокусувалися з відбудовчих проектів до внутрішньо-оздоблювальних робіт, нам все одно важливо, щоби це була родина, яка хоче щось змінити.

Відтак, практична місія БУРу — допомогти українцям, що опинилися у скруті, ремонтуючи їхні помешкання. Наша цільова аудиторія — сім’ї, що постраждали внаслідок російсько-української війни, переселенці та багатодітні, а більшою місією є гуртування відповідальних громадян, які знають та практикують свої права й обов’язки.

Налагоджуємо комунікацію і формуємо довіру між людьми. А це власне є передумовою здорового суспільства. Довіра не є чимось абстрактним. Це дуже важливий соціальний капітал, який допомагає почуватися комфортно і безпечно. Коли збирається група людей, які поділяють цінності одне одного, то в конкретного члена цієї спільноти з’являється впевненість: в мене є якийсь ґрунт, люди, які мене підтримують і поділяють мої цінності. Тоді ці люди готові йти на ризик, на експеримент, вчаться і роблять.

Ми працюємо за принципом “Learning by doing”, завдяки чому нам вдалося масштабувати БУР і вибудувати стосунки на довірі. Наші основні цілі — сформувати в людях почуття відповідальності за країну, місто і за себе самих. Окрім того, сформувати середовище довіри.

У нас є мрія, щоби в Україні діяла мережа активних, тверезомислячих молодих людей, які братимуть на себе відповідальність на місцях, створюватимуть осередки людей, які контролюватимуть владу, які займатимуться креативним бізнесом і розвиватимуть громаду у всіх можливих напрямках.

Але навіть коли ми досягнемо такого стану, суть існування БУР не зникне. Такі проекти успішні навіть в економічно розвинутих країнах. Комунікація — завжди важлива. Ми використовуємо волонтерство і відбудову лише як інструмент об’єднання людей. Ми хочемо сприяти спілкуванню українців із різних регіонів та виховувати почуття відповідальності за свою країну.

Про яку країну ми мріємо: Люди з широкими світоглядом, які вміють думати, самостійно приймати рішення, брати відповідальність за себе і навколишній світ; Люди, що створюють робочі місця, самозаймаються.

Суспільство відповідальних громадян – починаючи з себе, і закінчуючи країною.